Врегулювання проблеми репарацій - Всесвітня історія - Навчання - Всі статті

Главная » Статьи » Навчання » Всесвітня історія

Врегулювання проблеми репарацій

http://depositfiles.com/files/fx930g0oa

Врегулювання проблеми репарацій

До кінця 1922 р. - початку 1923 р. загострилися суперечності між Німеччиною і країнами-переможницями. Найбільш гострим залишалося питання про репарації, які Німеччина не виконувала. Франція і Бельгія в січні 1923 р. у рахунок репарації окупували Рурський басейн і Рейнську область. Окупація промислового району Німеччини призвела до загострення економічної кризи в країні, зниження заробітної плати, безробіття, й, у свою чергу, невиплати боргів країнам-переможницям. Отже, криза набула міжнародного характеру, у ході якої ні США, ні Великобританія не підтримали Францію. Франція змушена була погодитись на перегляд репараційних зобов’язань Німеччини. 14 серпня 1924 р. у Лондоні відбулася конференція країн-переможниць, що ухвалила репараційний план для Німеччини, розроблений американським банкіром Чарльзом Дауесом.

План Дауеса

Відповідно до цього плану Франція виводила свої війська з Рурської області. Німеччина повинна була одержати позику в 200 млн. доларів, у тому числі 110 млн. від американських банків, для стабілізації марки. Для Німеччини визначалися точні розміри платежів за репарацією: на перші п’ять років по 1–1,75 млрд. марок на рік, у наступні роки по 2,5 млрд. марок на рік. Головним джерелом доходів Німеччини і відшкодування репарацій мали стати нові непрямі податки на товари широкого вжитку і збільшення митних зборів. План був розрахований на те, що німецькі підприємства перенесуть свою діяльність у Східну Європу, складуть там конкуренцію місцевій промисловості. США, Англія і Франція мали намір у такий спосіб позбутися потенційного конкурента в Європі. Урегулювання репараційного питання, підтримання стабільності німецької марки і ліквідація рурської кризи створили сприятливі умови для увезення в Німеччину іноземного капіталу (особливо американського). Ці капітали сприяли відновленню німецької промисловості, у тому числі військової.

План Дауеса не усунув усіх суперечностей на континенті. До 1925 р. знову загострилися німецько-французькі суперечності. З метою вирішення цих і низки інших суперечностей у Локарно була скликана конференція (5-16 жовтня 1925 р.). У ній брали участь представники Англії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Польщі й Чехословаччини.

Рейнський гарантійний пакт, підписаний на конференції, забезпечував недоторканність кордонів між Францією, Бельгією й Німеччиною. Гарантами виконання цього договору виступали Великобританія й Італія. Прийняті гарантії не поширювалися на східні кордони Німеччини з Польщею й Чехословаччиною. На конференції Німеччина вперше після війни була визнана рівноправним партнером європейських країн. Їй було дозволено брати участь у спільних заходах Ліги Націй тою мірою, як це суміщалося з «воєнним станом» Німеччини. У вересні 1926 р. Німеччина була прийнята до Ліги Націй. Отже, Німеччина за активної допомоги західних країн у потрібному для себе напрямку виходила з міжнародної ізоляції.

План Дауеса до кінця 20-х рр. виконувався Німеччиною не в повному обсязі. Держава не могла погашати надані кредити. З огляду на це американський банкір О. Юнг запропонував новий порядок стягнення репараційних платежів з Німеччини. Проект передбачав зниження річного розміру платежів до 2 млрд. марок, скасування репараційного податку на промисловість і скорочення оподаткування транспорту, ліквідацію іноземних контрольних органів, які обмежували маневреність німецьких підприємців. Виплата Німеччиною платежів установлювалася на 59 років. План розглядався на Гаазькій конференції (1929–1930). Одним з найважливіших наслідків плану стала дострокова евакуація окупаційних військ союзників з Рейнської області. На практиці план виконувався до липня 1931 р.

Міжнародні договори, укладені в 20-ті рр., розв’язували численні проблеми, породжені Версальсько-Вашинґтонською системою. Однак гонка озброєнь тривала. Вона відповідала інтересам великого капіталу й обіцяла великі прибутки. Окремі країни, щоб обмежити гонку озброєнь і не допустити нового світового конфлікту, укладали двосторонні договори, брали на себе зобов’язання не застосовувати в суперечках збройні сили. Питання роззброювання піднімалися й на міжнародних конференціях. У 1925 р. удалося підписати Женевську конвенцію про заборону застосування хімічної й бактеріологічної зброї. Міністр закордонних справ Франції А. Бріан 6 квітня 1927 р. запропонував укласти франко-американський договір, що забороняв використання війни як засобу національної політики.