Перегляд повоєнних договорів у двадцятих роках. Перші кроки до створення системи колективної безпеки - Всесвітня історія - Навчання - Всі статті

Главная » Статьи » Навчання » Всесвітня історія

Перегляд повоєнних договорів у двадцятих роках. Перші кроки до створення системи колективної безпеки

http://depositfiles.com/files/c7qxz48q3

Перегляд повоєнних договорів у двадцятих роках. Перші кроки до створення системи колективної безпеки

Вашинґтонська конференція

Конференція працювала з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У роботі конференції брали участь США, Великобританія, Китай, Японія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія і Португалія. Були присутні представники британських домініонів й Індії. Радянську делегацію не запросили на конференцію.

На конференції був підписаний ряд важливих договорів:

Договір чотирьох держав (США, Великобританії, Японії, Франції; 13 грудня 1921 р.). Договір передбачав спільний захист територіальних прав договірних держав. Він ліквідував англо-японський союз, що, на думку США, не дозволяв їм посилити свій вплив на Далекому Сході й у басейні Тихого океану.

- Договір п’яти держав (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії) - 6 лютого 1922 р. - «Про обмеження морських озброєнь». Договір дозволяв США збільшити свій воєнно-морський флот у басейні Тихого океану. Флот, що міг би протистояти флотам Великобританії і Японії разом узятим. Договором заборонялося спорудження нових військових баз на Тихому океані, за винятком прибережних островів США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, зони Панамського каналу і Гавайських островів.

- Договір дев’яти держав (п’яти попередніх плюс Бельгія, Голландія, Португалія, Китай; 6 лютого 1922 р.) передбачав принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканності Китаю. Великі держави брали на себе зобов’язання не прагнути до поділу Китаю на сфери впливу й дотримуватися принципів відкритих дверей і рівності можливостей.

Вашинґтонська конференція продемонструвала зростання впливу США в міжнародних відносинах й у Тихоокеанському регіоні зокрема. Досягнуті у Вашинґтоні угоди доповнили й розвинули угоди, вироблені в Парижі. Ними завершилося створення Версальско-Вашинґтонскої системи післявоєнного світу. Однак договори, укладені на конференціях, повною мірою не враховували й не задовольняли інтересів держав. Тому сформована система не була довговічною.

Версальсько-Вашинґтонська
система заклала підвалини післявоєнних міжнародних відносин. Рішення конференцій включали принципово нові положення міжнародних відносин: визнання права на самовизначення народів, відмову від війни як засобу вирішення конфліктів. Разом з тим Версальско-Вашинґтонська система післявоєнних відносин виявилася нестійкою і суперечливою. Ряд держав (Німеччина, Японія, Італія, Чехословаччина, Югославія та ін.) не мали рівних можливостей з країнами-переможницями. Наприклад, умови миру для Німеччини й Австрії виявилися кабальними, не зовсім справедливими. Вони зазнали глибокого національного приниження, що створювало сприятливий ґрунт для утвердження тут націоналізму й реваншизму.

Новостворені держави (Польща, Чехословаччина, Румунія, Югославія) включили в себе низку територій, на яких компактно проживали представники різних національностей, що в будь-який час могло призвести до міжнаціональних конфліктів. У такій ситуації важко було очікувати від цих країн підтримки сформованої системи.

Особливе відношення до Версальско-Вашинґтонскої системи мала радянська Росія (потім СРСР), що не була учасником конференції. Тим часом у Росії перемогла влада Рад. Установився цивільний мир. Сусідні країни почали встановлювати дипломатичні й торговельні відносини з найбільшою державою світу. У січні 1920 р. Росія отримала можливість обмінюватись товарами з рядом країн Європи. 16 березня 1921 р. була укладена радянсько-англійська торговельна угода, а 6 травня торговельна угода з Німеччиною. Аналогічні угоди незабаром були підписані з Норвегією, Австрією, Італією, Данією, Чехословаччиною, Туреччиною, Іраном, Афганістаном та ін. 28 жовтня 1921 р. радянський уряд дав згоду на проведення переговорів з країнами Європи щодо взаємного визнання боргів. Верховна рада Антанти обговорила згоду Росії на переговори і прийняла рішення скликати економічну конференцію в Генуї, запросивши на неї Росію.

Генуезька конференція

Конференція працювала з 10 квітня по 19 травня 1922 р. У ній взяли участь 29 держав. США брали участь у конференції як спостерігачі.

Західні держави зажадали:

- сплати радянським урядом усіх боргів царського й Тимчасового урядів;

- повернення або відшкодування іноземцям вартості націоналізованої власності;

- скасування монополії зовнішньої торгівлі;

- припинення революційної пропаганди в їхніх країнах.

Радянський уряд висунув свої умови:

- компенсувати збиток, заподіяний іноземною інтервенцією в роки громадянської війни (39 млрд. руб. золотом);

- прийняти радянську програму загального скорочення озброєнь і заборони найбільш варварських методів ведення війни;

- забезпечити широке економічне співробітництво на основі довгострокових західних кредитів.

Обопільної згоди дійти не вдалося. Переговори щодо скорочення озброєнь потім безрезультатно тривали на Гаазькій конференції (з 2 по 12 грудня 1922 р.) На Лозанській конференції (20 листопада 1922 р. - 24 червня 1923 р.) основними питаннями були: вироблення мирного договору з Туреччиною і визначення режиму Чорноморських проток. У результаті тривалих суперечок було підписано 17 окремих документів. Найбільш важливими були Мирний договір і Конвенція про протоки. Мирний договір припиняв стан війни між Туреччиною і країнами Антанти. Були установлені нові кордони Туреччини. Економічні й політичні привілеї на території Туреччини одержували іноземці. Після ратифікації цього договору Туреччиною війська Антанти пішли з її території. Конвенція про протоки, незважаючи на протести радянської делегації, передбачала демілітаризацію зони проток, допускала вільний прохід у Чорне море не тільки торговельних, але й військових кораблів будь-якої країни. СРСР не ратифікував цю конвенцію.

Радянсько-німецький договір у Рапалло

Більш результативно складалися для СРСР двосторонні відносини, передусім з Німеччиною. У ході роботи Генуезької конференції в передмісті Генуї Рапалло був підписаний двосторонній договір між Радянською Росією і Німеччиною. Він передбачав відновлення дипломатичних відносин, взаємну відмову сторін від відшкодовування військових витрат і збитків, у тому числі старих боргів і націоналізованої власності в Радянській Росії. Цей договір дозволив прискорити розвиток економічних відносин двох країн. Підписаний 12 жовтня 1925 р. договір про ненапад і нейтралітет між Німеччиною й СРСР дозволив розвивати військові зв’язки. Радянсько-німецькі відносини розвивалися в напрямку створення змішаних компаній і надання німецьким фірмам концесій у СРСР, випуску спільної військової продукції, підготовки офіцерських кадрів, що дозволяло Німеччині обійти деякі статті Версальського договору.

Пакт Келлога-Бріана

Державний секретар США Ф. Келлог схвалив ідею А. Бріана, але запропонував укласти не двосторонній, а багатосторонній договір. Цей договір 27 серпня 1928 р. у Парижі підписали 15 держав. У той же день США направили ноту 48 державам із запрошенням приєднатися до пакту Келлога-Бріана. СРСР не брав участі у переговорах про укладання пакту. Разом з тим, одержавши запрошення приєднатися до його підписання, першим не тільки підписав, але й ратифікував його (29 серпня 1928 р.). Крім того, СРСР, не очікуючи ратифікації пакту всіма його учасниками, виступив ініціатором про дострокове набрання сили зобов’язаннями за пактом Келлога-Бріана. Формально пакт набрав чинності між всіма його учасниками 24 липня 1929 р. До травня 1934 р. пакт підписали 63 держави.

Підписання пакту Келлога-Бріана мало величезне значення. Однак залишалися країни, які його не підписали, через що загроза виникнення нової війни продовжувала існувати.