Name: СРСР у 20–30-х рр.
Item: СРСР у 20–30-х рр.
Author: монкс

Главная » Статьи » Навчання » Всесвітня історія

СРСР у 20–30-х рр.

СРСР у 20–30-х рр. Економічна й соціальна політика більшовиків в 1917–1920 рр. Економічна політика більшовиків.У перші місяці після жовтня уряд більшовиків «Основним законом про соціалізацію землі» дозволив селянам розділити поміщицькі, удільні, монастирські й казенні землі. Землю було розділено відповідно до кількості «їдців» і наявності на ній робочих рук. До 1919 р. у руки селян перейшло понад 17 млн. десятин землі. У містах після приходу до влади більшовики вжили заходів щодо встановлення контролю над промисловістю і фінансами. У грудні 1917 р. - січні 1918 р. було націоналізовано Державний та приватні банки. На підприємствах запроваджувався робочий контроль. До весни 1918 р. були націоналізовані підприємства, що мали особливе значення для республіки, а також ті, власники яких емігрували за кордон або саботували рішення влади. Навесні націоналізації піддалися цілі галузі промисловості: гірської, металургійної, металообробної, текстильної, тютюнової та ін. У процесі цих перетворень поступово складалася радянська система господарського управління. 2 грудня 1917 р. було створено Вищу Раду народного господарства (ВРНГ). На неї покладалися завдання щодо організації планового народного господарства й координації роботи господарських наркоматів. Соціальна політика більшовиків. У перші місяці більшовики провели й деякі демократичні перетворення в соціальній сфері. Було скасовано стани, колишні чини, уведене єдине для всіх звання «громадянин Російської республіки»; церква відокремлювалася від держави, заборонялося викладання релігії в школі. Запроваджувалися безкоштовні освіта й медичне обслуговування. Жінки зрівнювалися в правах із чоловіками. Декрет про шлюб і родину вводив інститут цивільного шлюбу. Був прийнятий закон про 8-годинний робочий день і Кодекс законів про працю. Закон забороняв експлуатацію дитячої праці, уводив виплату допомоги у зв’язку з безробіттям і хворобами. Однак економічна криза, що наростала, звела нанівець усі ці заходи. Політика воєнного комунізму (літо 1918 р. - початок 1921 р.) Криза в економіці, що вибухнула влітку 1918 р., значно посилювалася громадянською війною. Райони, які постачали сировину для промисловості й продукти харчування для мешканців міст, були відрізані від промислового центру. У лютому- березні 1918 р. непромислові райони країни одержали лише 12,3% запланованого хліба. Денна норма його видачі в промислових центрах скоротилася до 50-100 грамів, а часом не було й того. Важким тягарем на плечі населення лягало створення мільйонної Червоної армії. Почалися голодні заколоти. Голод, розруха спричинили відтік робітників у село. За неповними даними тільки з Петрограда й Москви виїхало 1,5 млн. робітників разом з родинами. Відтік робочого населення з міст призводив до скорочення чисельності членів більшовицької партії, зменшував її соціальну базу. Більшовицьке керівництво опинилося на межі катастрофи. Більшовицьке керівництво бачило вихід зі становища, що склалося, у застосуванні надзвичайних заходів у всіх сферах життя, котре надалі одержало назву «політика воєнного комунізму». Більшовики вважали, що «воєнний комунізм» зміцнить союз робочих і найбідніших селян. Це дасть можливість розгромити сили контрреволюції і перейти до побудови соціалізму в країні. (У подальшому багато більшовиків визнали помилковість політики «воєнного комунізму», намагалися виправдати її важким внутрішнім і зовнішнім становищем молодої Радянської держави.) Політика «воєнного комунізму» включала комплекс заходів, що стосувалися економічної і соціально-політичної сфер: - націоналізація промисловості. До осені було націоналізовано понад 3 тис. підприємств. З них діяло лише 1,8 тис. Ринкові відносини між ними загасали. Заробітна плата робітників та службовців зрівнювалася й видавалася не грошима, а продуктами й товарами за картками. Заборонялася приватна торгівля; - запровадження загальної трудової повинності. Усі працездатні громадяни віком від 16 до 50 років зобов’язані були займатися суспільно-корисною працею. Уводилися трудові мобілізації; - жорстка централізація управління всіма сферами діяльності. Рада робочої й селянської оборони (створена 30 листопада 1918 р.) на чолі з Леніним керувала галузями й установами, що обслуговували потреби армії. Розширювалися повноваження уряду, наркоматів, відомств. Створювалися надзвичайні комісії. Найважливішою складовою політики «воєнного комунізму» стала «продрозкладка»- обов’язкова здача селянами державі за твердими цінами всіх надлишків (крім необхідного на особисті й господарські потреби) хліба й інших продуктів. (Уведена в січні 1919 р. на вимогу Наркомпрода.) З 1919 р. розкладка поширювалася на всі губернії, доходила до кожного повіту, села, двору. Створені продзагони вилучали у селян продукти за «твердими» (тобто низькими) цінами, фактично безкоштовно. Із застосуванням зброї часто забиралося й продовольство, яке за законом не підлягало вилученню. Селяни були приречені на голод, зубожіння. Біднота допомагала продотрядам збирати розкладку із заможних селян і середняків, тому що їй перепадала частина заготовлених продуктів. Для незаможних призначалися й промтовари, що направлялися з міста. До 1920 р. система розкладки охоплювала всі основні продукти сільського господарства; господарська ініціатива селян була паралізована. Під натиском розкладки селяни скорочували посівні площі, поголів’я худоби, старанно ховали свої продукти. Аграрна революція 1917-1918 рр. посилила деградацію села, продрозкладка її прискорила. У політичній сфері встановилася безроздільна диктатура РКП(б). Діяльність небільшовистських партій була заборонена, профспілки потрапили під партійний і державний контроль. Ради виконували лише розпорядження більшовицьких партійних організацій. Заборонявся страйковий рух. Майже всі небільшовистські друковані органи були закриті. У лютому 1918 р. була відновлена страта, розгорнулася сваволя ВЧК і місцевої влади. Отже, перші економічні перетворення Радянської влади ґрунтувалися на неринковій, централізованій економіці з переважним впливом ролі держави. Політика «воєнного комунізму» не тільки не вивела Росію з економічної руїни, але й посилила її. Однак централізація управління країною дозволила мобілізувати всі ресурси й утримати владу в ході громадянської війни. Нова економічна політика (НЕП) До кінця громадянської війни населення країни скоротилося порівняно з 1917 р. на 10 887 тис. чоловік, промислове виробництво в 7 разів, валова продукція сільського господарства складала 2/3 довоєнного рівня. Більшовики розробляли план відновлення господарства, ґрунтуючись на методах «воєнного комунізму», на підставі плану ГОЕЛРО, затвердженого VIII Всеросійським з’їздом Рад у грудні 1920 р. Причини запровадження нової економічної політики Однак ця стратегія зустріла опір народу. Селянин не бажав більше віддавати державі продукти задарма за продрозкладкою й терпіти сваволю влади. Із серпня 1920 р. у Тамбовській і Воронезькій губерніях піднялися селянські повстання. Потужні селянські формування діяли на Україні, у Середньому Поволжі, на Доні, Кубані, у Сибіру. Робочі страйки й виступи почалися в Москві й Петрограді. 1 березня 1921 р. спалахнуло повстання в морській фортеці Кронштадт. Повстанці висунули гасла: «Влада Радам, а не партіям», «Геть праву й ліву контрреволюції», «Свободу торгівлі». Хоча повстання було потоплено в крові, у цій найгострішій ситуації Ленін робить висновок: «Тільки угода із селянством може врятувати соціалістичну революцію в Росії, поки не почалися революції в інших країнах». Отже, необхідно було зняти соціальну напругу, зміцнити соціальну базу радянської влади у вигляді союзу робітників і селян. На X з’їзді партії (березень 1921 р.) приймається рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, що поклало початок переходу до нової економічної політики. У середньому розміри натурального податку виявилися на 3050% нижче від розмірів продрозкладки. Податок обчислювався з площі посіву й оголошувався селянам заздалегідь. Продукцію, що залишалася у селянина після сплати податків, він міг використати на власний розсуд, у тому числі продати. Відновлювалася приватна торгівля. Ринок вимагав не тільки сільськогосподарської продукції, але й промислових товарів. Відбувалася перебудова роботи промисловості. У державному секторі залишалися найбільш великі й ефективні підприємства, які забезпечувалися паливом, сировиною тощо. Вони підпорядковувалися безпосередньо ВРНГ. Інші здавалися в оренду або тимчасово закривалися. Частина підприємств була здана в концесію іноземним капіталістам. Уся промисловість переводилася на господарський розрахунок. Скасовувалася загальна трудова повинність, дозволялося наймати робочу силу, натуральна зарплата замінялася грошовою. Результати запровадження нової економічної політики Запровадження НЕПу не було одноразовим заходом, а являло процес, розрахований на кілька років. НЕП був не тільки економічною політикою. Це - комплекс заходів економічного, політичного, ідеологічного характеру. Була висунута ідея громадянського миру. Було оголошено амністію білій еміграції. Для роботи на підприємствах і в установах залучалися старі фахівці. Водночас до тих, хто становив небезпеку для панування більшовицької партії, застосовувалися репресивні заходи. Така суперечливість була пов’язана з ідеологічною концепцією НЕПу. У цілому НЕП як явище російської історії 20-х років оцінювався сучасниками як перехідний етап. Запровадження НЕПу мало позитивні результати. У 1921-1924 рр. відбуваються реформи в галузі управління промисловістю, торгівлею, кооперацією, кредитно-фінансова й грошова реформи. Іде відновлення промислового виробництва, зростає випуск продукції. У цьому процесі значну роль відіграло відродження дрібного й кустарно-ремісничого виробництва. У 1925 р. в ньому було зайнято близько 4 млн. чоловік, більше, ніж у фабрично-заводській промисловості. Особливо швидко збільшувалася кількість торговців, торговельних закладів, середніх підприємців - непманів. Відновлення важкої промисловості йшло більш повільними темпами, і довоєнний рівень був досягнутий тільки до кінця десятиліття. Піднесення промисловості, уведення твердої валюти стимулювали відновлення сільського господарства. У 1923 р. посівні площі досягли 91,7 млн. га, що склало 99,3% до рівня 1913 р. У 1925 р. валовий збір зернових на 20% перевищував довоєнний. На селі розвиваються різні форми кооперації: споживча, постачальницька, кредитна, промислова, виробнича й інші. Але в наступні роки виробництво зерна поступово зменшується за рахунок зростання виробництва технічних культур. До 1927 р. довоєнного рівня досягло й тваринництво. Зростання промислового виробництва й збільшення сільськогосподарської продукції сприяли зростанню торгівлі. Відновлюються великі ярмарки: Нижньогородський, Ірбитський, Київський та ін. Відкриваються торговельні біржі. У цілому запровадження НЕПу забезпечило стабілізацію й відновлення господарства, поліпшило матеріальне становище трудящих. До середини 1920-х років заробітна плата в промисловості становила 93,7% довоєнного рівня. Городяни й особливо селяни стали краще, ніж до революції, харчуватися. Споживання хліба на душу населення зросло в 1928 р. до 250 кг, м’яса - до 25 кг. В ідеологічному й культурному житті в перші роки НЕПу спостерігалися елементи плюралізму. Була трохи ослаблена цензура. Існували різні школи й напрями. Досить багатим і різноманітним було художнє життя. Однак більшовики робили все можливе й неможливе, щоб придушити своїх супротивників, установити монополію на державну владу. На початку 20-х років були остаточно ліквідовані залишки багатопартійності, видозмінювалися функції, форми й методи роботи профспілок, Рад, громадських організацій. Діяльність цих організацій перебувала під суворим контролем партії, а нерідко й ДПУ. У державі остаточно склалася однопартійна політична система, установлювався авторитарний режим. Утворення СРСР. Федерація республік Революція 1917 р. зруйнувала Російську імперію. На її території виникли незалежні держави: Україна, Фінляндія, Грузія, Азербайджан, Вірменія, Естонія, Латвія і Литва. На території РСФРР виникло понад 20 національно-автономних утворень (республік й областей). У роки громадянської війни відносини між незалежними республіками оформлялися спеціальними договорами й угодами (в галузі військової, господарської, дипломатичної й ін.), були зроблені перші кроки на шляху створення військового союзу радянських республік. Створювалося єдине командування військових формувань республік, Ради народного господарства, залізничного транспорту, фінансів, що здійснювали єдине керівництво. Форма об’єднання, що виникла між радянськими республіками, одержала назву договірної федерації. Її своєрідність полягала в тому, що російські управлінські структури відігравали роль загальнодержавних органів влади. Республіканські компартії були включені до складу РКП(б) на правах обласних парторганізацій. Основою договірної федерації став військово-політичний союз республік. Після закінчення війни республіки уклали між собою обопільні угоди. Між ними були ліквідовані митні кордони. На загальних засадах будувалося податкове законодавство, формувався республіканський бюджет. На Генуезькій конференції (квітень 1922 р.) делегація РСФРР представляла інтереси всіх республік. Об’єднання радянських республік У 1922 р. розпочався процес об’єднання радянських республік у єдину державу. У березні Азербайджан, Вірменія, Грузія створили Закавказьку Федерацію. Улітку ЦК РКП(б) створює комісію під головуванням В. В. Куйбишева, якій було доручено підготувати проект утворювання нової держави. Існувало два варіанти об’єднання: - варіант Й. Сталіна: «автономізація» радянських республік, входження їх до складу Росії на правах автономії; - варіант В. Леніна: «форма союзної держави» на засадах добровільного й рівноправного об’єднання самостійних радянських республік. Республіканські з’їзди Рад РСФРР, Білорусії, України й ЗСФРР висловилися за об’єднання на засадах добровільності, рівноправності й збереження за кожною республікою права вільного виходу із союзної держави. 30 грудня 1922 р. відбувся Перший з’їзд Рад СРСР. Його делегати затвердили Декларацію й Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. У січні 1924 р. на Другому Всесоюзному з’їзді Рад була затверджена Конституція СРСР. Вищим законодавчим органом став З’їзд Рад СРСР, у проміжках між з’їздами працював двопалатний ВЦВК. Його головою протягом багатьох років був М. І. Калінін. Нова федеративна (на словах) держава насправді була унітарною - суб’єкти союзу не володіли суверенними правами. Уся влада фактично зосереджувалася в руках більшовицької партії, як у центрі, так і на місцях. Насправді, союз держав став калькою з партійної організації. Але у створенні СРСР була й інша сторона. У союзну державу об’єдналися народи, які протягом століть були зв’язані однією історичною долею. Їхнє минуле було овіяно героїчними подвигами в спільних боях проти ворогів. Тісно переплелися господарські зв’язки й культурні традиції народів. Історія давала їм ще один шанс для продовження будівництва спільної держави. Установлення тоталітарного режиму Створений Радянський Союз, власне кажучи, із самого початку був не федеративною, а унітарною державою. Суверенітет республік був номінальним. Ключові політичні господарські рішення приймалися центральними партійними органами й ставали обов’язковими для всіх партійних організацій, у тому числі республіканських. Національно-територіальні формування мали в основному лише культурно-національну автономію. Проте це було деяким прогресом порівняно з царською Росією. У країні створюються національні школи, театри, газети, широко видається література на мовах народів СРСР, багато народів уперше одержують розроблену вченими писемність. Формально вся повнота політичної влади в країні належала Радам. Однак Ради так і не набули її. У містах партійні організації позбавляли Ради реальної влади; на селі, де сільські осередки партії були нечисленними, більший, ніж сільські Ради, авторитет мали традиційні органи общинного самоврядування - громади. Стратегія більшовицького партійно-державного керівництва була націлена на те, щоб відступи в економіці компенсувати посиленням своєї політичної монополії й боротьби з усіма політичними опонентами як поза, так і всередині партії. Особливо це вдалося Й. Сталіну. Сталін (Джугашвілі) Йосип Віссаріонович, ставши в 1922 р. генеральним секретарем партії, зумів підбити під свою руку більшість молодих місцевих керівників партійних організацій. Вони були людьми нового часу, що народжувалися в кривавих подіях громадянської війни. Цей час нав’язував свої стереотипи поводження й мислення: військово-командний дух, жорстокість, непримиренність, волюнтаризм, адміністрування й централізацію. Сталін, спираючись на підтримку молодих, зумів усунути з політичної арени представників «старої гвардії»: Л. Д. Троцького, Г. Є. Зинов’єва, Л. Б. Каменєва й у середині 20-х років остаточно сформував свій метод боротьби з опонентами - широке використання централізованого пропагандистського апарату, а також органів ДПУ. Із цього часу прискорюється процес одержавлення економіки, посилюється контроль держави над політикою, ідеологією й особистим життям громадян, унаслідок чого формується тоталітарне суспільство. Індустріалізація й колективізація в СРСР До середини 20-х років у СРСР в основному було відновлено промислове й сільськогосподарське виробництво. Однак економіка в цілому залишалася відсталою й не могла бути достатнім підґрунтям для побудови нового суспільства. СРСР залишався країною багатоукладною, аграрною, промисловість давала лише 32,4% всієї продукції, а в основному діяло дрібне, одноосібне сільське господарство - 67,6%. Переважала легка промисловість. Був відсутній ряд найважливіших галузей, що виробляли засоби виробництва. Технічний стан промисловості був низьким, устаткування зношеним, що негативно позначалося на продуктивності праці й собівартості продукції. Ще більш відсталим було сільське господарство. Вихід зі становища, що склалося, полягав у докорінній модернізації промисловості й сільського господарства. На модернізацію виробництва підштовхувало й протиборство з капіталістичним світом. Керівництво країни висунуло гасло: «Наздогнати й перегнати». Партійна пропаганда постійно говорила ще й про можливу збройну сутичку з «імперіалізмом». Індустріалізація Політичне керівництво країни вважало, що модернізацію країни варто починати з індустріалізації, створення власної, потужної індустріальної бази. Здійснити плани індустріалізації можна було двома шляхами. Перший передбачав прискорений, але збалансований розвиток народного господарства: оптимального сполучення фондів нагромадження й споживання, темпів зростання важкої й легкої промисловості, сільського господарства. Другий - форсований розвиток важкої промисловості. За цей варіант виступав Й. Сталін і його прибічники. Цей варіант передбачав згортання НЕПу, зміцнення адміністративного контролю міста над селом, ліквідацію ринкових відносин, придушення економічної свободи виробника, жорстке планування. Передбачалося здійснити індустріалізацію за рахунок коштів галузей легкої промисловості й сільського господарства, внутрішніх нагромаджень і коштів трудящих. Після модернізації важкої індустрії передбачалося технічне переозброєння тимчасово «защемленої» легкої промисловості. Індустріалізація, таким чином, перетворювалася на знаряддя перебудови суспільства. Перш за все вона ставила за мету зміну соціальної структури й ліквідацію класу підприємців, зміцнення політичного панування більшовиків. Модернізація економіки країни проводилася на планових засадах. ВРНГ, головою якого був В. Куйбишев, розробив перший п’ятирічний план розвитку народного господарства у двох варіантах - основному (мінімальний) і оптимальному (максимальному), показники якого були на 20% вище від основного. Другий варіант підтримала більшість у керівних органах країни. План на 1928/29-1932/33 рр. був затверджений на V Всесоюзному з’їзді Рад у травні 1929 р. Головним завданням п’ятирічки було проголошено перетворення країни з аграрної на аграрно-індустріальну. Виконання першого п’ятирічного плану проходило в складних умовах. Загострилися продовольчі труднощі, низькою була заробітна плата, не вистачало товарів першої необхідності, житла. Основними стимулами виробництва ставали моральні. На підприємствах розгортається соціалістичне змагання. Основним гаслом стає «П’ятирічку- за чотири роки!». Перший рік п’ятирічки був виконаний, що дало підстави Й. Сталіну і його прибічникам збільшувати планові завдання на наступні роки. У результаті перенапруги сил до кінця п’ятирічки важка промисловість досягла рівня 108% довоєнної. Було побудовано 1500 промислових підприємств. Серед них гіганти промисловості: Дніпрогес, тракторні заводи у Волгограді й Харкові, автомобільні заводи в Москві й Нижньому Новгороді, металургійні комбінати в Магнітогорську й Кузнецьку, «Запоріжсталь» й ін. На роки другої п’ятирічки (19331937 рр.) було поставлене завдання: завершити перехідний період від капіталізму до соціалізму, побудувати матеріально-технічну базу соціалізму. Завдання плану - порівняно з попередньою п’ятирічкою - були більше реалістичними й помірними. Його головне економічне завдання полягало в завершенні реконструкції народного господарства на основі новітньої техніки для всіх його галузей. Головним гаслом п’ятирічки стало: «Кадри вирішують усе!». На підприємствах розгорнувся Стахановський рух. За роки п’ятирічки було побудовано 4,5 тис. великих промислових підприємств. Виникли нові промислові центри й нові галузі промисловості: хімічна, станко-, тракторо- й авіабудівельна. Утричі збільшилась виплавка сталі, у 2,5 рази - виробництво електроенергії. Водночас розвиткові легкої промисловості, що виробляла предмети споживання, не приділялося належної уваги. Сюди направляли обмежені фінансові й матеріальні ресурси, тому результати другої п’ятирічки за групою «Б» виявилися значно нижче від запланованих. Завдання третього п’ятирічного плану (19381942) передбачали подальший пріоритетний розвиток важкої промисловості. Головні зусилля були спрямовані на розвиток галузей промисловості, що забезпечують обороноздатність країни. До 1941 року в ці галузі направлялося до 43% загальних капіталовкладень. У роки третьої п’ятирічки на Уралі, у Сибіру, Середній Азії прискореними темпами розвивалася паливно-енергетична база. Велике значення мало створення «другого Баку»- нового нафтовидобувного району між Волгою й Уралом. Особлива увага зверталася на розвиток металургійної промисловості- основи військового виробництва (Магнітогорський і Нижьотагільський комбінати). Незважаючи на безперечні успіхи (у 1937 р. СРСР за обсягами виробництва вийшов на друге місце у світі після США), промислове (й особливо технічне) відставання від Заходу не було переборено. Крім того, спостерігалося помітне відставання в галузі технологій і особливо - у випуску предметів народного споживання. У галузі економіки продовжувала розвиватися система державного соціалізму - жорсткого планування, розподілу й контролю в усіх сферах господарської діяльності - посилювалися командно-адміністративні методи управління. До кінця 30-х років Радянський Союз перетворився на індустріальну державу. Різко зросла військова міць країни. Однак ці успіхи мали й зворотний бік. Мобілізуючи командним шляхом усі сили на здійснення індустріалізації, держава не могла забезпечити стимулів для внутрішнього розвитку економіки. Навпаки, створена економічна модель виявилася важкосприйнятною до досягнень технічного прогресу. Колективізація Промислове зростання супроводжувалося катастрофічним спадом в аграрному секторі. До кінця 20-х років почав виявлятися застій у сільськогосподарському виробництві. Середняцькі господарства із прибуткових перетворювалися на споживчі. Наприкінці 1927 р. - початку 1928 р. вибухнула хлібна криза. До січня 1928 р. держава заготовила зерна на 128 млн. пудів менше, ніж до січня 1927 р. Під загрозою опинилися продовольче постачання міст, плани експорту й імпорту, план індустріалізації. Держава вдалася до надзвичайних заходів в області хлібозаготівель і взяла курс на суцільну колективізацію. Колективізація, за визначенням XV з’їзду ВКП(б) (грудень 1927 р.), повинна була стати основним завданням партії на селі. 5 січня 1930 р. була опублікована постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і про заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Постанова виділяла три зони колективізації з різними строками її проведення: 1) основні райони товарного землеробства (Поволжя, Північний Кавказ) - один рік; 2) Україна, Сибір, Урал, Центрально-Чорноземна область - два роки; 3) інші райони країни - три роки. Головним завданням колективізації партія проголосила ліквідацію куркульства як класу. У ході колективізації селянські господарства об’єднувалися в колгоспи, усуспільнювалися їхні знаряддя праці, худоба й ін. Конфіскувалися землі й майно куркулів. З початку 1930 р. по осінь 1932 р. було виселено з районів суцільної колективізації від 240 до 350 тис. родин куркулів. У ході колективізації селяни були позбавлені права розпоряджатися результатами своєї праці, навіть утратили право самостійно вирішувати питання про те, де вони хотіли жити й працювати. Злам у соціальних відносинах супроводжувався руйнуванням продуктивних сил, загибеллю мільйонів голів робочої й продуктивної худоби, а головне - руйнуванням людських стосунків і крахом святих ідеалів. У результаті колективізації валова продукція сільського господарства у цілому в 1933 р. скоротилася порівняно з 1928 р. на 23%, у тваринництві спад склав 52%. Результатом упровадження колгоспів і політики «ліквідації куркульства як класу» став масовий голод на Україні, у Казахстані й у низці районів Півдня Росії в 19321933 рр. У містах була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Фактично після ліквідації приватних землеробських господарств з історичної арени пішов тип російського селянина-общинника, що існував на протязі багатьох століть. Суспільно-політична обстановка в срср в 2030-х роках Закінчення Громадянської війни відкривало можливості створення в Росії демократичного, цивільного суспільства. У державі продовжували діяти всі партії соціалістичного напряму. Пройшли вибори в Ради, до складу яких крім більшовиків були обрані представники різних партій і безпартійні. Активізували свою роботу профспілки й різні громадські організації, у тому числі національні. Але таке становище не могло влаштувати більшовиків. Суперечки щодо ролі Рад, профспілок, майбутнього державного устрою країни демонстрували нетривкість влади більшовиків. Страх утратити владу змусив більшовиків на початку 20-х років піти на ліквідацію багатопартійності. Меншовицькі й есерівські організації під тиском ДПУ оголосили про саморозпуск. Частина колишніх бундівців, меншовиків, есерів були прийняті до РКП(б). Розвиток НЕПу видозмінив функції, форми, методи роботи профспілок. Вони повернулися до системи добровільного й індивідуального членства. Над ними був установлений контроль з боку партійних організацій. Профспілки почали не стільки захищати інтереси трудящих, скільки перетворилися на «провідників партійної лінії» на виробництві. Широкого розвитку в роки НЕПу набули добровільні товариства, культурно-просвітницькі, спортивні організації, у яких налічувалося понад 10 млн. членів. Відбувалися зміни й у партії більшовиків. Якщо на початку 20-х років усередині партії розпалювалися гострі дискусії з багатьох питань життя держави, то в 1924 р., 1926 р. й 1927 р. фракційна діяльність у партії була засуджена, фракціонери Л. Троцький, Г. Зинов’єв, Л. Каменєв були виключені з партії. Утверджувалася одноособова влада Й. Сталіна. У державі склалася своєрідна ситуація. З одного боку, існували масові громадські організації, населення брало участь у різноманітних мітингах, зібраннях, суботниках і недільниках, днях і тижнях допомоги голодуючим, червоноармійцям, дітям і т. д. З іншого, вся діяльність громадських організацій і рухів жорстко контролювалася партією більшовиків. Масовий терор Й. Сталін до кінця 20-х років фактично мав одноособову владу. Проти своїх опонентів він використав адміністративні методи, обвинувативши їх в антидержавній діяльності. Генеральний секретар ЦК ВКП(б) спирався на підтримку органів безпеки, армії, партійного апарату. Сталіну вдалося знищити залишки внутріпартійної демократії й поступово затвердити свою особисту владу в партії й у країні. 1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна в боротьбі за владу. Цей рік був початком утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР. Утвердженню сталінського режиму сприяли: монополія державно-бюрократичної власності; монополія влади однієї партії; перетворення диктатури пролетаріату на диктатуру партії; проникнення бюрократичної системи в усі структури суспільства. Складність виконання надзадач індустріалізації й колективізації ставили під сумнів правильність курсу, взятого Сталіним. У суспільстві почалися прояви невдоволення владою, відповіддю на які стали репресії. При цьому, як правило, масовим репресіям передували й супроводжували їх ідеологічні кампанії. Вони були покликані пояснити й виправдати в очах широких мас арешти й страти. Першими жертвами репресій стали інженерно-технічні працівники. Улітку 1928 р. відкрився «шахтинський процес» над групою фахівців Донецького басейну. 11 з обвинувачуваних були присуджені до розстрілу, інші до різних строків ув’язнення. У наступному році були проведені процеси «промпартії», «Трудової селянської партії». У березні 1931 р. почалися судові слухання у справі «Союзного бюро меншовиків». Нова хвиля репресій розгорнулася після XVII з’їзду партії (1934 р.), на якому під час виборів ЦК проти Сталіна проголосувало майже 300 чоловік. У відповідь на це 1100 делегатів з 1966 були репресовані. У січні 1935 р. у Москві проходив процес над старими більшовиками. Л. Каменєв, Г. Зинов’єв, Г. Євдокимов, Г. Федоров й інші були обвинувачені в контрреволюційній діяльності й присуджені до різних строків ув’язнення. У ході організованих трьох московських процесів у 1936-1938 рр. понад 50 чоловік, серед них М. Бухарін, А. Риков, К. Раковський, Г. П’ятаков, опинилися на лаві підсудних. Більшість з обвинувачених були розстріляні. Репресії торкнулися й командних кадрів Червоної армії. Були репресовані М. Н. Тухачевський, І. Е. Якір, І. П. Уборевич, О. І. Єгоров, В. К. Блюхер і багато інших. Наслідки сталінських репресій За офіційними, явно заниженими даними, в 1930-1953 рр. було репресовано 3,8 млн. чоловік, з них 786 тис. розстріляно. Але за оцінками ряду дослідників, тільки в 1937-1938 рр. цифра репресованих становила близько 5 млн. чоловік, з яких 800-900 тис. були розстріляні. Таким чином, політика й практика «великого терору» виявилися холоднокровно продуманою і глибоко злочинною акцією. Ув’язнені примусово працювали на різних господарських об’єктах, таких, як будівництво каналів і прокладка залізниць на півночі Росії й у Сибіру, на золотих копальнях на Далекому Сході.
1 2 3 4 5 Категория: Всесвітня історія \| Добавил: DEN-SHP (21.02.2012)
Просмотров: 3868 \| Комментарии: 2 \| Рейтинг: 5.0/3