Загальна характеристика становища в Польщі, Чехо-Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії і Югославії в 20-30-х роках - Всесвітня історія - Навчання - Всі статті

Главная » Статьи » Навчання » Всесвітня історія

Загальна характеристика становища в Польщі, Чехо-Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії і Югославії в 20-30-х роках

Загальна характеристика становища в Польщі, Чехо-Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії і Югославії в 20-30-х роках Підсумки Першої світової війни Післявоєнна руїна, економічні кризи, голод і безробіття значно посилили соціальну активність і політичну боротьбу в країнах Центральної і Східної Європи. В Угорщині відбулася демократична революція, в Болгарії і Польщі - великі виступи робітничого класу й широких народних мас. Погіршення соціально-економічної ситуації призвело до активізації ліворадикальних сил, яких заохочував досвід російських більшовиків. В Угорщині й Словаччині в 1919 р. були проголошені радянські республіки за російським зразком, керівники яких прагнули встановити революційну владу у формі диктатури пролетаріату. Але ці республіки не мали необхідної підтримки й незабаром були повалені. Економічне становище Найбільш розвиненою державою регіону щодо економіки була ЧехоСловаччина, яка входила до першої десятки промислово розвинених країн світу. У післявоєнний період вона завоювала багато ринків Центральної Європи, витиснувши німецький і австрійський капітали. Угорщина й Польща були аграрно-індустріальними, Болгарія, Румунія і Югославія - аграрними державами. Незважаючи на аграрні перетворення, що почалися в більшості держав Центральної і Східної Європи в перші післявоєнні роки, велике поміщицьке землеволодіння ліквідувати не вдалося. Навіть у 30-ті роки в країнах даного регіону 40% оброблюваних земель залишалося в руках великих власників, що становили не більше 2% від загального числа землевласників. Виняток становила Болгарія, де велике землеволодіння було знищено ще в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Аграрні реформи не задовольнили браку земель селянства. Економічне становище країн регіону ускладнювалося тим, що Угорщина й Болгарія, як держави, переможені у війні, повинні були виплачувати значні суми в рахунок репарацій, а країни-спадкоємиці Австро-Угорщини, які одержали хоча б частину її території, платили «внесок за звільнення». Політичний лад Зі створенням незалежних держав у Центральній і Східній Європі перед ними постала головна проблема - яким буде характер державної влади. Політична система цих держав формувалася й розвивалася відповідно до національних традицій, соціальної і політичної активності різних верств населення. Польща й ЧехоСловаччина стали республіками, Болгарія, Румунія і Югославія - конституційними монархіями. В Угорщині після повалення радянського режиму (серпень 1919 р.) питання про державний лад залишалося відкритим. У лютому 1920 р. за рішенням Національних зборів була відновлена монархія. Однак депутатам зборів не вдалося домовитись про кандидатуру короля. Тому королівський престол залишився вакантним, а регентом-правителем оголосили адмірала М. Хорті (колишнього командувача австро-угорського флоту, організатора Національної армії). Прийшовши до влади, Хорті встановив в Угорщині авторитарний націоналістичний режим. Для молодих держав Центральної і Східної Європи був притаманний розвиток національної законотворчості й прийняття нових конституцій, які відображали нові політичні реалії. Так, у лютому 1920 р. набула чинності конституція ЧехоСловаччини, у березні 1921 р. - Польщі, у червні 1921 р. - Югославії, у березні 1923 р. - Румунії. Майже всі конституції того часу проголошували формальну рівність громадян незалежно від їхнього походження, мови й релігії, надавали демократичні свободи. Але на практиці ці свободи грубо порушувалися. Економічний безлад і політична нестабільність призвели до жорсткості політичного ладу в країнах Центральної і Східної Європи. Слідом за Угорщиною авторитарні режими були встановлені й в інших державах регіону. У 1926 р. до влади в Польщі прийшов Ю. Пілсудський, який установив й очолив авторитарний режим «санації» («оздоровлення»). У січні 1929 р. в Югославії була встановлена диктатура короля Олександра, який скасував конституцію і зосередив у своїх руках усю повноту влади. Державний переворот 1934 р. поклав початок формуванню авторитарної монархічної диктатури короля Бориса III у Болгарії. У листопаді 1938 р. у Румунії була встановлена диктатура короля Кароля II. Тільки в Чехословаччині до осені 1938 р. зберігався демократичний лад. Однак авторитарні диктатури, засновані в країнах Центральної і Східної Європи, не слід ототожнювати з тоталітарними режимами нацистського або радянського зразка, оскільки в цих державах зберігалися значні елементи духовного плюралізму, установлені режими не змогли поставити під свій контроль усі сфери життя суспільства. Національні проблеми Поряд з політичними й соціальними проблемами країнам Центральної і Східної Європи були притаманні національні суперечності, які виникали на історичному, територіальному, економічному, культурному й релігійному ґрунті. Незважаючи на закони, що декларували рівність прав усіх національностей, на практиці представники національних меншин розглядалися як громадяни другого сорту. Зокрема, у Польщі, де національні меншини становили 40% населення, уряд проводив по відношенню до них відверто шовіністичну політику. Таку ж політику щодо національних менш, які становили понад 25% населення країни, проводив уряд Румунії. У Югославії антагоністичними були взаємини між сербами і хорватами. Навіть у Чехословаччині, де з самого початку уряд проводив у цілому ліберальну національну політику, відносини між чехами і словаками не були повністю рівноправними: Прага намагалася повністю підкорити Словаччину. Країни Центральної й Східної Європи в міжнародних відносинах Більшість із країн даного регіону в міжвоєнні роки орієнтувалися на країни Антанти, насамперед на Францію, що прагнула створити реальну противагу Німеччини. У 19201921 рр. під егідою Франції був створений військово-політичний блок Югославії, Румунії і ЧехоСловаччини, що увійшов в історію як Мала Антанта. Метою цього блоку стали закріплення кордонів, створених Версальською системою, а також збереження тих територій, які були отримані його учасниками за підсумками підписаних договорів. Однак цей блок проіснував недовго, оскільки незабаром Франція відмовилася від традиційної системи військових союзів. Зростання агресивності Німеччини, особливо після приходу до влади Гітлера, а також невдачі у створенні системи європейської безпеки підштовхнули Францію до поновлення блокової політики. У 1934 р. під егідою Франції був створений новий військово-політичний союз - Балканська Антанта, до якого увійшли Румунія, Югославія, Греція і Туреччина. Однак і цей союз виявився недовговічним. Відсутність потужної системи колективної безпеки в умовах наростання міжнародної напруженості створювала пряму загрозу безпеці насамперед малих країн Центральної і Східної Європи. Наприкінці 30-х років у Румунії, Угорщині й Болгарії намітився курс на зближення з гітлерівським режимом, що надалі призвело до союзу цих країн з Німеччиною й Італією. Становище українського населення в країнах Центральної і Східної Європи в 20-30-х роках Після російської революції 1917 р. і закінчення Першої світової війни чисельність українського населення в країнах Центральної і Східної Європи значно зросла: до автохтонного (корінного) українського населення цього регіону додалися населення знову приєднаних українських земель, а також значна кількість українських емігрантів. Українці, ставши підданими нових держав, розділили долю місцевих національних меншин. Становище українського населення в Польщі Відповідно до перепису 1921 р. українці становили 16% від загальної чисельності населення (27,2 млн. чоловік). Українські землі входили до складу 6 воєводств. Польська система адміністративного управління відрізнялася сильною централізацією. Уряд цілеспрямовано проводив політику полонізації східних територій шляхом денаціоналізації українського населення. Активно здійснювалася польська міграція на українські землі. Нерівноправність в економічній сфері посилювала зубожіння українського населення Польщі, сприяла посиленню темпів його еміграції в інші країни. Причому ця еміграція підтримувалася польським урядом. Польська влада повела рішучий наступ проти православної церкви. З 1922 р. діяльність православної церкви в Польщі була поставлена під урядовий контроль, а в 1938 р. був проголошений Статут Автокефальної православної церкви, що поставив її в повну залежність від польських чиновників. З 389 православних церков, що існували на українських землях в 1914 р., до 1939 р. залишилася тільки 51: 149 церков влада передала римо-католикам, 189 були знищені. Українське населення не мирилося з репресивною політикою польської влади. У 1930 р. радикальні українські сили організували кампанію протесту в Галичині, що супроводжувалася саботажем і знищенням майна держави й польських переселенців. У відповідь польський уряд провів каральну операцію, офіційно названу «пацифікацією» («умиротворенням»). У рамках цієї операції були влаштовані погроми в українських культурно-просвітницьких організаціях, активісти українського руху піддалися принизливим тілесним покаранням. У 30-ті роки в середовищі українського руху посилили свої позиції радикальні націоналісти. Вони вдалися до терору проти польських керівників (у 1934 р. був навіть убитий міністр внутрішніх справ Б. Перацький). Такі дії викликали репресії проти українського населення. Конфлікт постійно наростав. Становище українського населення в Румунії У Румунії встановився суворий поліцейський режим. Політика румунської влади по відношенню до національних меншин, особливо українців Буковини, носила відверто екстремістський характер: їх офіційно називали «румунами, які забули свою мову». Насильницька румунізація Буковини тривала увесь час, але найбільш активно - в 19181926 рр. і 1937-1940 рр. Були скасовані усі права української мови в системі адміністративного управління й судочинства. Великого удару національним почуттям українців завдала повна румунізація шкільної освіти, що завершилася до 1927 р. Українська мова як навчальна дисципліна була вилучена з викладання. Наприкінці 30-х років здійнялася нова хвиля репресій. Почалося переслідування навіть за публічне використання української мови. Становище українського населення в ЧехоСловаччині Громадянами ЧехоСловаччини стали понад 360 тис. русинів-українців Закарпаття. Входження цього українського краю до складу ЧехоСловаччини поклало кінець багатовіковій політиці мадяризації місцевого населення й відкрило нові можливості для соціально-економічного й національно-культурного розвитку. Перші 10 років перебування Закарпаття у складі ЧехоСловаччини дали позитивні результати. Керівники ЧехоСловаччини поставили за мету інтегрувати цей край у державно-політичну і соціально-економічну систему республіки і досягли в цьому значних успіхів. Чехословацький уряд здійснював ефективну господарську політику в Закарпатті. Була проведена аграрна реформа. Близько 35 тис. дрібних хліборобів одержали 35 тис. га землі. На 50% підвищилась урожайність. Почалося будівництво важливих промислових об’єктів. Демократичне правління, поширення ідей парламентаризму сприяли політизації закарпатського суспільства, виникненню політичних партій, розвиткові культурного життя. Кількість неписьменних серед населення скоротилася з 86% до 27%. Однак з початку 30-х років тиск на край з боку Праги посилюється. На Закарпатті був створений адміністративний апарат, що на 80% складався з чехів. Політична ситуація в краї починає ускладнюватися. Українці проживали й в інших країнах Центральної і Східної Європи. Так, у результаті еміграції колишніх солдатів армії УНР невелика українська колонія виникла в Болгарії. На болгарській землі були створені й українські організації: Українська громада в Болгарії й Українське об’єднання в Болгарії, які стали центрами політичного та культурного життя українців.
1 2 3 4 5 Категория: Всесвітня історія \| Добавил: DEN-SHP (21.02.2012)
Просмотров: 5628 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 2.2/5