Згуртування сил агресії - Всесвітня історія - Навчання - Всі статті

Главная » Статьи » Навчання » Всесвітня історія

Згуртування сил агресії

Згуртування сил агресії Окупація Ефіопії Італією У боротьбу за переділ світу включається Італія, що взяла курс на створення великої колоніальної імперії в Африці й басейні Середземного моря. Італійський лідер Б. Муссоліні поставив за мету перетворити Середземне море на «італійське озеро». Найближчою метою італійських фашистів було захоплення Ефіопії (Абіссинії), яка мала значні сировинні багатства і займала важливе стратегічне положення. На той час Ефіопія була слаборозвиненою феодальною державою, що не мала своєї національної промисловості. У жовтні 1935 р. 200-тисячна італійська армія у супроводі танків, артилерії й авіації вторглась на територію Ефіопії. Більшість ефіопських солдатів були озброєні кремінними рушницями, луками й списами. На озброєнні ефіопської армії було всього лише 7 літаків, 50 гармат і до 300 кулеметів. Але загарбники зустріли завзятий опір ефіопського народу, що піднявся на боротьбу за свою незалежність. Муссоліні наказав усупереч міжнародним рішенням застосовувати проти ефіопів хімічну зброю. Збройна агресія проти Ефіопії стала можливою в результаті потурання з боку західних держав. Після тривалої тяганини Ліга Націй оголосила Італію агресором й увела деякі обмеження в торгівлі з нею. Однак ці заходи не змінили становища, оскільки Італія збільшила торгівлю з країнами, що не брали участь у санкціях. Жорстока війна в Ефіопії тривала 7 місяців. У травні 1936 р. італійські війська зайняли столицю Ефіопії Аддис-Абебу. Імператор Хайле Селассіє покинув країну й виїхав до Великобританії. У липні був виданий декрет про створення єдиної колонії - Італійської Східної Африки у складі завойованої Ефіопії й колишніх італійських колоній Сомалі й Еритреї. Італійський король був оголошений «ефіопським імператором». Але волелюбні ефіопи продовжували партизанську війну, й наприкінці 1941 р. за допомогою британських збройних сил уся територія країни була звільнена від італійських окупантів. Створення осі Берлін - Рим - Токіо Прихильна позиція Гітлера по відношенню до італійської агресії проти Ефіопії, а також військово-політичне співробітництво Німеччини й Італії під час інтервенції в Іспанії прискорило утворення блоку фашистських держав. У жовтні 1936 р. була підписана германо-італійська угода про спільні дії в різних сферах міжнародної політики й про розмежування сфер впливу на Балканах й у басейні Дунаю. Із цього часу співробітництво двох фашистських держав отримало назву «вісь Берлін - Рим», а його учасники - «країни осі». Водночас відбулося зближення Німеччини і Японії, також зацікавленої у співробітництві для здійснення агресивних планів. У листопаді 1936 р. Німеччина і Японія уклали так званий «Антикомінтернівський пакт», що ставив за мету співробітництво в боротьбі проти Комінтерну. У 1937 р. До цього пакту приєдналася й Італія. Отже, виникло об’єднання трьох агресивних держав, що одержало назву «вісь Берлін - Рим - Токіо». Антикомінтернівський пакт стимулював посилення агресивності Японії, що розпочала в липні 1937 р. широкомасштабну війну проти Китаю. У травні 1939 р. Німеччина й Італія підписали «Сталевий пакт» - договір про створення військово-політичного союзу. У вересні 1940 р. Німеччина, Італія і Японія підписали Берлінський пакт. Учасники пакту зобов’язалися надавати допомогу один одному при встановленні так званого «нового порядку» на міжнародній арені, зокрема в Європі й Східній Азії. Договір визначив сфери впливу Німеччини (Європа й Центральна Африка), Італії (басейн Середземного моря) і Японії (Далекий Схід). Підписання Берлінського пакту завершило створення військово-політичного союзу трьох тоталітарних держав. Політика «умиротворення» агресорів Прихід Гітлера до влади не одразу був сприйнятий як корінний поворот у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому бачили лише сильного національного лідера, що прагне відновити справедливість для Німеччини. Плани нацистів щодо переділу світу не сприймалися серйозно. Багатьом політикам Гітлер здавався лідером, з яким цілком можна вести справи. Так з’явилася на світ політика «умиротворення» Німеччини. Її активним провідником був прем’єр-міністр Великобританії в 19371940 рр. Н. Чемберлен. На його думку, головна загроза полягала не в діях Німеччини, а в можливості втрати контролю над розвитком подій. Щоб уникнути цього потрібно не губити контактів з усіма учасниками міжнародного конфлікту й намагатися вирішувати проблеми, що виникають, на засадах взаємних поступок. У листопаді 1937 р. до Берліна був направлений Е. Галіфакс, один із близьких Чемберлену людей, що займав в уряді пост міністра без портфеля. У ході бесід до відома німецького керівництва було доведено, що уряд Великобританії не буде заперечувати проти розширення території Німеччини до її «природних етнічних кордонів». Тобто Лондон у принципі був готовий розглянути питання про можливості приєднання до Німеччини територій, населених німцями (Судетської області, Австрії та ін.), за умови що процес територіальної перебудови буде мирним і погодженим. Фактично це означало відмову Великобританії від принципу збереження післявоєнного порядку в Європі, що був визначений Версальсько-Вашинґтонською системою. Чемберлен щиро вірив у те, що бореться за мир. Але Гітлеру за допомогою багаторазових заяв про нібито «останні територіальні претензії» удалося ввести в оману англійського Прем’єр-міністра та інших європейських політиків. Як наслідок, жертвами політики «умиротворення» ставали треті країни - ті, до кого Гітлер висував свої претензії. І все-таки поступками зупинити нацистів не вдалося. Після початку війни Чемберлен визнав крах своєї політики «умиротворення» Німеччини. Звертаючись до народу по радіо, він заявив: «Гітлера можна зупинити лише за допомогою сили». Захоплення Австрії Німеччиною У міру того як оформлювався блок агресивних держав, агресія фашистської Німеччини вступає у новий етап. У листопаді 1937 р. гітлерівське керівництво ухвалило рішення щодо форсованої підготовки загарбання Австрії. Це передбачалося зробити під гаслом об’єднання всіх земель, населених німцями. У лютому 1938 р. Гітлер на зустрічі з австрійським канцлером К. Шушнігом продиктував йому умови: повна свобода дій для нацистів, входження нацистів в уряд, призначення лідера австрійських нацистів (А. Зейс-Інкварта) на пост міністра внутрішніх справ, скасування заборони на прийом до австрійських збройних сил членів нацистської партії тощо. Австрійський канцлер прийняв ці умови, але вдався до останнього відчайдушного кроку - призначив плебісцит щодо майбутнього Австрії. Його передбачалося провести 13 березня 1938 р. Довідавшись про це, Гітлер віддав наказ привести в дію «план Отто» (план вторгнення в Австрію). 12 березня 1938 р. німецькі збройні сили вступили на територію Австрії, без бою зайняли всі найважливіші стратегічні пункти країни. Шушніг подав у відставку. 13 березня був опублікований закон про возз’єднання Австрії з Німеччиною, аншлюс, за яким Австрія стала провінцією Третього Рейха. У Європі перестала існувати суверенна держава, і ніхто не зміг перешкодити цьому. Після анексії Австрії населення Німеччини збільшилося на 10%, вона одержала кваліфіковану робочу силу, ресурси, значні валютні запаси. Мюнхенська угода й розчленовування Чехословаччини Безкарність агресії заохочувала Німеччину до нових загарбань. Наступною її жертвою стала ЧехоСловаччина, де на території Судетської області компактно проживали близько 3,3 млн. етнічних німців. Після аншлюсу Австрії Гітлер зажадав приєднання Судетської області до Німеччини, мотивуючи це необхідністю возз’єднання з батьківщиною «трьох з половиною мільйонів німців, відрізаних від своїх співвітчизників групою божевільних політиків у 1919 році». У цей критичний момент Великобританія закликала президента ЧехоСловаччини Е. Бенеша піти на поступки Німеччині, щоб «зберегти мир у Європі». Така позиція англійського керівництва підштовхнула Гітлера до рішучих дій. У травні 1938 р. Німеччина почала концентрувати свої війська на кордоні з ЧехоСловаччиною. Уряд ЧехоСловаччини виявив твердість й оголосив часткову мобілізацію. Гітлер, не готовий у той час до воєнних дій проти ЧехоСловаччини, змушений був відступити. Але конфлікт не був погашений. Скориставшись моментом (свої територіальні домагання до ЧехоСловаччини висловили Польща й Угорщина), Гітлер знов висунув вимоги до ЧехоСловаччини. 29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені була скликана міжнародна конференція за участю глав урядів Великобританії (Н. Чемберлен), Франції (Е. Даладьє), Німеччини (А. Гітлер) й Італії (Б. Муссоліні). На конференції була підписана угода про передачу Судетської області Німеччині. ЧехоСловаччину зобов’язали також у тримісячний строк задовольнити територіальні претензії Польщі й Угорщини. Додатково була прийнята декларація, у якій Великобританія і Франція давали гарантії новим кордонам ЧехоСловаччини. Зраджена союзниками й навіть не запрошена на конференцію, ЧехоСловаччина була змушена прийняти тяжкі умови Мюнхенської угоди. Як наслідок, країна виявилася розчленованою. Німецькі війська окупували Судетську область, приєднавши її до Німеччини. До Польщі відійшла Тешинська Сілезія, а Угорщині передавалася більша частина Закарпатської України. У результаті Мюнхенської угоди ЧехоСловаччина втратила 30% своєї території, близько 5 млн. населення (з них 1,25 млн. чехів і словаків), понад 30% своїх промислових підприємств. Кордон між Німеччиною і ЧехоСловаччиною тепер проходив у 40 км від Праги. Мюнхенська угода стала кульмінаційним моментом політики «умиротворення» нацистської Німеччини, яку здійснювали Великобританія й Франція. Гітлер остаточно увірував у свою безкарність.
1 2 3 4 5 Категория: Всесвітня історія \| Добавил: DEN-SHP (21.02.2012)
Просмотров: 2375 \| Рейтинг: 5.0/1