Італія - Економічний та політичний розвиток у повоєний час - Всесвітня історія - Реферати - Всі статті

Главная » Статьи » Реферати » Всесвітня історія

Італія - Економічний та політичний розвиток у повоєний час

План 1. Італія після Другої світової війни 2. Прийняття конституції 3. Внутрішня та зовнішня політика наприкінці 40-х — на початку 50-х років. 4. Аграрна реформа 5. Італійське "економічне диво" 6. Соціальні наслідки "економічного дива" 7. Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках 8. Партійно-політична криза першої половини 90-х років 9. Демографічні проблеми Італії 10. Особливості економічного розвитку Італії у 90-ті роки XX — на початку XXI ст. 11. Література Італія після Другої світової війни Для Італії Друга світова війна завершилася цілковитою поразкою. Фінал настав фактично уже в 1943 р. Баланс воєнної авантюри італійських фашистів був невтішним — 450 тис. убитих. Виробництво в 1945 р. становило лише 30 % довоєнного. У країні налічувалося 2 млн. безробітних. Наслідком гострої соціальної ситуації, антифашистської боротьби було полівіння італійського суспільства. Авторитет лівих партій підкріплювався їхньою активною участю у русі Опору — ІКП налічувала 1,7 млн. членів, Італійська соціалістична партія (ІСП) — 900 тис. Під впливом лівих перебувала Загальна італійська конфедерація праці (ЗІКП, 6 млн. членів). До 1947 р. комуністи входили до складу уряду. Саме ж італійське суспільство після війни не відзначалося стабільністю. Причиною такого становища була насамперед слабкість середнього класу, а відтак й італійської буржуазії. І тільки перебування окупаційних військ демократичних країн та незгоди між соціалістами і комуністами перешкоджали останнім зважитися на захоплення влади і встановлення комуністичної диктатури. Серйозною перепоною тоталітаризму була також католицька церква на чолі з Ватиканом. Центром консолідації демократичних сил була Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943 р. на базі "Пополяри". Лідером партії став Альчиде де Гаспері. Партія, прорелігійно орієнтована, у католицькій Італії мала досить широку соціальну базу, яку складали віруючі з різних верств населення: значна частина трудящих, інтелігенція, підприємці, чиновники та ін. Про це свідчив, зокрема, той факт, що в післявоєнні роки партія набирала більшу, порівняно з іншими політичними об'єднаннями, кількість голосів, входила в усі післявоєнні уряди, за своєю діяльністю та характером поведінки була партією центру. У ХДП консенсусно сходилися інтереси представників різних соціальних груп італійського суспільства. Суспільно-політичним кредо партії проголошувались ринкова економіка, приватна власність, парламентська республіка, демократія, співробітництво з різними соціальними групами та християнство як вищий моральний закон. Наміри демохристиян здійснити аграрну реформу, домогтися участі робітників в управлінні підприємствами (в тому числі й через акції та кооперативне будівництво) здобули широку підтримку серед італійського загалу. У 1945 р. де Гаспері сформував коаліційний уряд, до складу якого упродовж двох наступних років входили комуністи та соціалісти. 18 червня 1946 р. Італія стала республікою. 10 лютого 1947 р. уряд де Гаспері підписав мирний договір з країнами антигітлерівської коаліції, згідно з яким Італія втратила всі колонії, передавала сусідам — Франції та Югославії — деякі території, змушена була виплачувати репарації СРСР, Югославії, Греції та Албанії. Уряду де Гаспері до травня 1947 р. довелося стримувати атаки крайніх лівих. Комуністи, спираючись на комітети національного визволення (КНВ), які мали значний вплив на місцях, особливо на Півночі Італії, вимагали проведення націоналізації великих монополій, запровадження народного контролю над виробництвом через ради управління трудящих, здійснення аграрної реформи, встановлення ладу "прогресивної демократії". Що стояло за цими "прогресивними" лозунгами, видно зі слів лідера комуністів Пальміро Тольятті. "Ми хочемо, — заявив він, — щоб Італія, як і всі цивілізовані народи, розвивалася в напрямі до соціалізму". Менш схильними до такого повороту були італійські соціалісти. Стосовно тактики та програмних завдань в ІСП точилася боротьба між двома політичними лініями, які представляли П. Ненні і Дж. Сарагат. Перший обстоював збереження єдності з комуністами, заявляв, що поділяє принципи пролетарського інтернаціоналізму, дотримується програмних настанов партії, сформульованих у період війни, і виступав за солідарність італійського робітничого класу з СРСР, вважаючи його опорою соціалістичного руху в Європі. Однак частина партії на чолі з Сарагатом займала поміркованішу позицію. Підтримуючи програмні положення партійної більшості (соціальні реформи, ідею республіки й Установчих зборів), Сарагат та його прихильники під соціалізмом розуміли парламентський демократичний лад англійського чи скандинавського типу, вважаючи цю модель "соціалізму" цілком прийнятною для Італії. Промислово-фінансові кола та їхні партії, заручившись підтримкою соціал-демократів, які в 1947 р. відкололися від ІСП й утворили Італійську соціал-демократичну партію (ІСДП) на чолі з Сарагатом, однозначно виступили проти соціалізації Італії. Слід зауважити, що, не без відома Сталіна, італійські комуністи ще в 1944 р. взяли курс на здійснення соціалістичної революції в Італії. Під керівництвом комуністів на Півночі Італії КНВ, в яких переважали комуністи, соціалісти та їхні однодумці з Партії дії, конфісковували і брали під свій контроль підприємства, власники яких були засуджені згідно з законом про чистку від фашистських елементів. На заводах і фабриках створювалися ради управління з представників робітників та заводської адміністрації як органи контролю над капіталістичним виробництвом. Однак ради управління не були визнані американськими військовими властями і не дістали законодавчого утвердження з боку італійського уряду. Самі КНВ були скасовані після виборів до місцевих органів влади на початку 1946 р. Проте це не зупинило лівих, а їхній лідер Пальміро Тольятті як міністр юстиції всіляко потурав безчинствам, свавіллю та насильствам, що їх чинили комуністи на Півночі Італії, особливо в "червоному трикутнику": Модена—Болонья—Емілія. Комуністи, зробивши ставку на силові методи, без суду і слідства вбивали колишніх фашистів, капіталістів, священиків, заявляючи при цьому, що виконують свій громадянський обов'язок. Вони діяли відповідно до азбуки своєї ідеології, до того ж розраховуючи на підтримку соціалістичних країн. Комуністи, зокрема, просили югославів допомогти їм здійснити революцію на Півночі Італії. Останні відмовили, розуміючи, що американці не допустять приходу лівих до влади. У 1947 р. відбій дав і Сталін, дійшовши висновку, що велика війна за Італію не принесе успіху. Все ж комуністам багато чого вдалося здійснити у плані націоналізації приватної власності, оскільки ще донедавна 54 % власності в Італії належало державі, що створювало певні труднощі в розвитку економіки. У 1947 р. комуністи, які категорично виступали проти прийняття Італією "плану Маршалла", змушені були вийти зі складу уряду. На цьому, зокрема, наполягало американське керівництво, погрожуючи навіть позбавити Італію фінансово-економічної підтримки. Американці вже тоді розуміли безперспективність фінансування державної економіки. Прийняття конституції Нова конституція набула чинності 1 січня 1948 р. Цілком демократична за своїм характером, вона надавала широкі політичні права та свободи громадянам, узаконювала право на страйки, свободу організацій, зборів, свободу особи, таємницю листування. У конституції закріплювалися право на працю і на її справедливу винагороду, "достатню, щоб забезпечити вільне та гідне існування ", рівні права чоловіків і жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначала, що приватна ініціатива має спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність — обмежуватися, аж до націоналізації окремих галузей за винагороду. Вона передбачала встановлення законом обмежень розмірів земельної власності, підтримку кооперації з боку держави, право трудящих на участь в управлінні підприємствами. Італійська конституція 1948 р. була на той час однією з найдемократичніших у світі. Вона не тільки формально проголошувала широкі права та свободи, а й гарантувала їх практичну реалізацію, створювала реальні можливості для активізації політичного життя у країні. Італія, попри всю складність і строкатість соціальної палітри та специфічні особливості історичної долі, стала перетворюватися з авторитарно-фашистської на правову державу, в якій поступово, але неухильно відбувалося становлення досить хиткого суспільного консенсусу як відображення дії різноманітних суспільно-політичних сил, нерідко за своєю суттю діаметрально протилежних. Уміло використовуючи таку ситуацію, італійська політична еліта упродовж десятків років змогла уникати гострих соціально-політичних конфліктів у країні. Хоч як це парадоксально, але навіть комуністичний екстремізм крайніх лівих певною мірою посприяв становленню центристської політики всіх післявоєнних урядів. Внутрішня та зовнішня політика наприкінці 40-х — на початку 50-х років. Аграрна реформа Відсутність сильного центру, міцного та численного середнього класу в країні призвели до того, що й після 1947 р. поляризація політичних сил не зменшилася. Навіть більше, поряд із крайніми лівими активізувалися крайні праві (неофашисти), що було цілком закономірним. Особливої гостроти набула ситуація в 1948— 1950 pp., коли Італія ще не вийшла з проблем післявоєнної відбудови. Терор і вбивства стали повсякденним явищем італійського суспільства. Складну палітру політичної боротьби доповнювала характерна для Італії злочинна діяльність мафіозних кланів. У 1948—1950 pp. було вбито 62 і поранено 126 громадян. Важливим урядовим заходом 1950—1955 pp., спрямованим на стабілізацію ситуації в суспільстві, була аграрна реформа. Земельні володіння площею понад 100 га викуповувалися державою і в розстрочку продавалися селянам. Всього було викуплено, а відтак продано, 1,5 млн. га землі. В такий спосіб було підірвано основи латифундизму і закладено підвалини ефективного розвитку продуктивного фермерського товарного виробництва. Важливу роль в оздоровленні італійського суспільства відіграв "план Маршалла" (1947). Італія отримала товарів та устаткування на 1,5 млрд. дол., що дало можливість на багатьох підприємствах обновити основні фонди, зміцнити підвалини приватної власності та ринкової економіки. На цій основі відбувалося подальше зближення між Італією і США. 2 лютого 1948 р. обидві держави підписали "Договір про дружбу, торгівлю та навігацію". Там були статті про використання Сполученими Штатами італійської території у боротьбі проти третьої країни. Відповідно до цього договору США почали фінансувати значну частину витрат італійської армії. Американське керівництво, освідомлене про флірт італійських комуністів зі сталінським режимом, було стурбоване можливістю комунізації Італії. Цим пояснювалася особлива увага до Італії з боку США. У 1949 р. Італія стала членом НАТО і, таким чином, остаточно увійшла в лоно західної демократії Італійське "економічне диво" У 1950—1951 pp. було досягнуто довоєнного рівня у виробництві. Наступні 10 років середній приріст у промисловості дорівнював 10 %. А в цілому за цей час виробництво виросло у два рази. 3/4 промислового виробництва становила продукція машинобудування, автомобілебудування, хімії тощо. Італія з країни аграрної перетворилася на індустріально-аграрну передову державу. Швидкому економічному розвиткові — італійському "економічному диву" — сприяли такі фактори: · аграрна реформа, яка активізувала попит на машини, будматеріали тощо для сільських фермерів, що зумовило розширення внутрішнього ринку; · рішуче звільнення промисловості від непродуктивних затрат завдяки ліквідації корпоративної системи та автаркії; · оновлення основного капіталу та кредити згідно з "планом Маршалла"; · структурні зміни в економіці, спрямовані на створення нових прогресивних галузей: електротехніки, нафтохімії, автомобільної промисловості; · раціональне використання патентів та ліцензій; · вступ Італії до "Спільного ринку" сприяв створенню кон'юнктури для ряду галузей промисловості та сільського господарства; · дешевизна робочої сили (у пошуках роботи та заробітків у 1946—1966 pp. країну покинуло 6 млн. чол.); · низький рівень військових витрат, оскільки армія значною мірою утримувалася за рахунок коштів, що надходили зі США. Слід також мати на увазі, що державне втручання у приватний сектор мало суто економічний характер, було спрямоване на підтримку всіх секторів народного господарства. Післявоєнні економічні труднощі зумовили швидке впровадження системи державно-монополістичного капіталізму (ДМК), яка в Італії, зокрема, проявилася також в існуванні гігантських державних об'єднань, таких як ІРІ (Інститут промислової реконструкції) та ЕН1 (Національне управління рідкого палива). В умовах Італії, де витав дух економічної корпоративності, а проблема палива й багатьох видів сировини тісно пов'язана з імпортом, наявність значної державної власності була певною мірою виправдана. У цьому плані монополізм ІРІ та ЕНІ (на підприємствах, які ними контролювалися, видобувалося і вироблялося 80 % залізної руди, 90 % чавуну, 70 % сталі, 25 % продукції машинобудування, 75 % природного газу, 100 % штучного каучуку) оцінити однозначно не можна. Проблемою для Італії, з іншого боку, стало те, що продукція італійських державних підприємств була неконкурентоспроможною на західних ринках і збувалася, як правило, в соціалістичних країнах Східної Європи. Наслідки "економічного дива" в цілому для Італії були позитивними. Щорічний ріст виробництва з 1951 по 1974 р. у середньому становив 7,5 %, а в приватних компаніях він був ще вищим. Прибуток останніх у середньому щорічно зростав на 30 %. Однак "диво" не ліквідувало та й не могло ліквідувати всі проблеми італійського суспільства. Зарплата працюючого в Італії, попри її певне зростання, усе ж залишилася дещо нижчою, ніж в інших високорозвинутих країнах Європи. Кількість безробітних ніколи не опускалася нижче 1 млн. чол. Розроблений у 1956 р. "план Ваноні" так і не привів до цілковитої інтеграції економіки Півдня в загальну економічну систему. Значні диспропорції між Північчю і Півднем продовжували зберігатися. Відмінності мали місце не тільки в рівні економічного розвитку, а й у психології людей. Якщо на Півночі працювали в поті чола, то на Півдні багато хто прагнув жити на нетрудові доходи. Соціальні наслідки "економічного дива" Зростання виробництва, з одного боку, і нестабільна обстановка в суспільстві, з іншого, сприяли становленню соціальної політики, характерної в цілому для правової демократичної держави. її невід'ємними компонентами стали ацієндалізм (безплатна роздача акцій працівникам підприємств як винагорода за сумлінну працю, внаслідок чого вони ставали співвласниками), патерналізм (специфічні форми турботи адміністрації підприємств про робітників, що виявлялося в різного роду преміях, подарунках, спеціальних виплатах тощо), будівництво дешевого житла, створення дитячих установ, преміальні за співробітництво з підприємцями тощо. Це була політика, спрямована на досягнення гармонії та консенсусу в суспільстві з метою запобігання соціальних вибухів, які не раз потрясали Італію в минулому і, крім втрат та біди, нічого не приносили ані підприємцям, ані найманій робочій силі. Враховуючи ситуацію, соціалісти зробили цілком логічний висновок про остаточну стабілізацію капіталізму, необхідність консенсусу та співробітництва усіх суспільних верств і в 1956 р. відмовилися від пакту єдності з комуністами, що був підписаний у 1946 p., вийшли з гри, яку продовжували комуністи та неофашисти. Це особливо характерно для 1955—1960 pp., коли склалася аморфна партійна структура урядів. Спроба уряду правого демохристиянина Тамброні встановити у 1960 р. владу сильної руки викликала масовий рух протесту, внаслідок чого уряд Тамброні уже 18 липня подав у відставку. Однак це не привело до стабілізації ситуації у країні. Постійно давала себе знати наявність сильних крайніх флангів. Комуністи штовхали суспільство в бік лівої диктатури, неофашисти — правої. Як засіб зменшення соціальної напруженості в Італії, усунення найбільш кричущих суперечностей, правлячі кола, насамперед демохристияни, широко використовували реформізм. Політиці реформізму сприяли система державного регулювання, а також католицька церква. Так, в енцикліці (посланні) папи Іоанна XXIII "Матер і магістра" ("Мати і наставниця") від 14 липня 1961 p., де йшлося про необхідність дотримання принципу недоторканності приватної власності, водночас містилася критика на адресу існуючого суспільства і заклики до держави активніше втручатися в економічне життя. Політику реформізму, яка ініціювалася демохристиянами, активно підтримували італійські соціалісти всіх напрямів і течій, котрі остаточно відмовилися від революції як засобу вирішення стратегічних завдань суспільства. Об'єктивно цьому сприяли фактори, породжені новітньою ринковою економікою, — економічне піднесення, науково-технічний прогрес, активна соціальна політика. Саме у цьому Ненні вбачав передумову краху всієї стратегії революційного руху. Він наголошував, що за умов існування ДМК держава не є диктатурою буржуазії, як стверджували комуністи, а навпаки, підтримує соціальну рівновагу сил між класами. Звідси, вважав Ненні, участь в уряді відкриває можливості для соціалістичних перетворень. У 1963 р. соціалісти увійшли до складу уряду демохристиянина Альдо Моро, що спричинило розкол в Італійській соціалістичній партії. її крайнє ліве крило оформилося в Італійську соціалістичну партію пролетарської єдності (ІСППЄ), що схилялася до союзу з комуністами. Лівоцентристський уряд Моро (ХДП — партія центру, ІСП — ліва) проіснував до 1968 р. У 1966 р. соціал-демократи та соціалісти створили Об'єднану соціалістичну партію, яка через три роки розкололася на СП і СДП. Остання повністю перейшла на позиції анти комунізму. Такі метаморфози в партійно-політичному просторі не були чимось новим, часто-густо залежали від політичної кон'юнктури у країні. Об'єднання і роз'єднання політичних партій — явище досить поширене, особливо в Італії. У міжнародному плані в 60-х роках пожвавилися економічні контакти з країнами Східної Європи, в тому числі з СРСР. У 1966 р. обидві держави підписали угоду про будівництво автомобільного заводу в Тольятті — ВАЗу. Радянський Союз зобов'язувався розплачуватися за італійську допомогу природним газом. У зовнішньополітичному плані Італія, ставши членом усіх західноєвропейських структур, проводила політику, що відповідала інтересам демократичних країн світу і була спрямована на забезпечення миру та безпеки в Європі та світі. Так, у 1968 р. міністр закордонних справ Аминторе Фанфані висловився за мирне врегулювання у В'єтнамі Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках З кінця 60-х років політична та економічна нестабільність в Італії поглибилася. Цей процес супроводжувався страйками. Вимоги страйкарів стосувалися житлового будівництва та інших питань соціально-побутового характеру. Наслідком масової страйкової боротьби було запровдження 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітної плати, зрівняння робітників та службовців у праві на медичне обслуговування, визнання за робітниками права на проведення зборів на підприємствах, розширення прав профспілок усередині підприємств. Конституційне поле 1948 р. відкривало можливості політичними методами домагатися таких поступок. Однак за це незабаром довелося розплачуватися. З початку 70-х років Італія після тривалого економічного піднесення переживала певні труднощі. Уже в 1971 р. виробничі потужності використовувалися лише на 75 %, зовнішній борг у 1973 р. сягнув 7 млрд. дол., а в 1975 р. — уже 17 млрд. Як завжди в таких випадках різко знизився рівень життя, посилилась міграція населення. Правлячі кола стверджували, що нестабільність у країні є наслідком зіткнення полярних сил — комуністів і неофашистів. Частка правди у цьому, звичайно, була. Джорджо Альміранте — лідер неофашистської партії "Італійський соціальний рух" — заявив, що її мета — створення уряду порядку, встановлення авторитарної влади. З іншого боку, прихильники комуністичної ідеї не зреклися своєї мети — встановлення диктатури пролетаріату. Тверезо оцінюючи свої сили та можливості, комуністи маневрували, вдавалися до випробуваної політики тимчасових союзів. У 1972 р. на XIII з'їзді ІКП вони висунули ідею демократичного повороту, який змінив би цілі й характер економічного та соціального розвитку. Що під цим розумілося — здогадатися неважко. Відсунувши на задній план найбільш застарілі догми та постулати, тодішній генсек ІКП Е. Берлінгуер заявив про необхідність створення "уряду демократичного повороту", до складу якого мали увійти комуністи, соціалісти та католики. По суті, комуністи прагнули повернутися до становища, яке існувало до 1947 р. Нестабільна ситуація доповнювалася терором з боку крайніх правих ("бойові групи" неофашистів) та крайніх лівих ("брігіте роса" — "червоні бригади"). Хвиля ультраправого та ультралівого тероризму, що розпочалася наприкінці 60-х років, не вщухала і в 70-х роках. Від непередбачуваних дій тих і інших постраждали сотні ні в чому не винних людей. 70-ті роки характеризувалися гострою боротьбою полярних сил за владу. Проте ані неофашистам, ані комуністам так і не вдалося привернути на свій бік центристські партії, зокрема ХДП. Хоча такі спроби робилися неодноразово. Після короткочасного перебування при владі правоцентристського уряду Дж. Андреотті (Ліберальна партія, ХДП, СДП), 12 травня 1974 р. на вимогу неофашистів було проведено референдум за відміну закону про розлучення, який нещодавно був прийнятий. Ініціатори референдуму сподівалися в такий спосіб розколоти суспільство на релігійній основі. Однак 59 % італійців проголосували за збереження закону. Неофашистам не вдалося зблизитися з ХДП. Під впливом цих подій уряд і парламент здійснили ряд заходів, спрямованих на поглиблення демократії. У 1970 р. було прийнято закон про запровадження обласного самоуправління, в 1974 р. — закон про державне фінансування політичних партій. У 1978 р., скориставшись складним економічним становищем, комуністи, соціалісти та республіканці вимагали створення уряду "надзвичайного стану". Однак після того, як "червоні бригади" викрали й убили лідера ХДП Альдо Моро, який міг сформувати такий уряд, це питання втратило свою актуальність. 1КП і надалі не відмовлялася від комуністичних принципів, хоча Й обстоювала перехід до комунізму мирним шляхом через "структурні реформи": націоналізацію, аграрну реформу, анти монополістичну коаліцію лівих сил. Щоб добитися поставлених цілей і стати привабливішими для італійського виборця, комуністи вдалися до "єврокомунізму", суть якого — відмова від найбільш одіозних постулатів "пролетарського вчення", урахування реалій суспільного розвитку. "Єврокомунізм" означав відхід від диктатури пролетаріату, принципу демократичного централізму, єдиної державної власності, партійності культури тощо, утверджував ідею влади національних сил, партійно-політичний плюралізм, свободу думки, змішану власність в економіці. Це був серйозний виклик ортодоксальному комуністичному світові й водночас свідчення початку глибокої кризи комунізму в Європі й усьому світі взагалі. Розбрід у партійно-політичному світі Італії, пошуки політичними партіями свого обличчя і нового місця в умовах становлення постіндустріального суспільства супроводжувалися наростанням соціальних конфліктів і нестабільності. Це проявилося, зокрема, в посиленні терору з боку неофашистів та "червоних бригад". Так, у 1980 р. у Болоньї на залізничному вокзалі було вчинено звірячий терористичний акт, унаслідок якого загинули 84 особи, 200 — дістали тяжкі поранення. Тривали процеси проти мафії, які не давали бажаних результатів. Не припинялися страйки. З другої половини 80-х років економіка Італії поступово почала виходити із кризового стану. Проте в політичному плані ситуація не змінилася на краще. Не вдалося подолати нестабільність, відбувалися часті зміни урядів, які очолювали по черзі соціаліст Б. Краксі, демохристияни А. Фанфані, Дж. Горіа, Ч. де Міта, Дж. Андреотті.. Партійно-політична криза першої половини 90-х років Тривалий час політичну ситуацію в (талії визначали ХДП та ІКП. Час від часу у площині їхнього суперництва заявляли про себе ІСП та Італійський соціальний рух. Інші ж партії були просто матеріалом для створення коаліцій. З початку 90-х років вибухнула глибока партійно-політична криза. Функціонери політичних партій виявилися корумпованими, замішаними в численних зв'язках з мафіозними кланами. Операція судової влади під кодовою назвою "Чисті руки", яка масштабно проводилася з 1993 p., виявила, що партфункціонери за великі гроші надавали бізнесменам державні замовлення, що метастази корупції пронизали всю політичну структуру італійського суспільства. У багатьох політичних лідерів та партійних діячів руки виявилися нечистими. Перед загрозою ув'язнення опинилися десятки депутатів та сенаторів. Скандальні викриття спричинили крах усіх партій правлячої коаліції. У 1993 р. вони зазнали нищівної поразки на виборах до місцевих органів влади. Як наслідок почалося панічне перегрупування партійно-політичних сил, зміна вивісок. ХДП розкололася на Народну партію Італії і Пакт в ім'я Італії. Спочатку змінила назву, а в листопаді 1994 р. заявила про саморозпуск Італійська соціалістична партія. А ці дві партії, як відомо, майже півстоліття були становим хребтом коаліційних урядів, У 1991 р. припинила своє існування, втративши фінансову підтримку КПРС, Італійська комуністична партія, яка проголосила себе Демократичною партією лівих сил (ДПЛС). Хоча ця подія назрівала давно, ще з другої половини 70-х років, коли італійські комуністи вдарилися в "євро-комунізм". Нова партія заявила, що вона за конкретні програми в стилі "нового" курсу президента Франкліна Делано Рузвельта. ДПЛС увійшла до Соцінтерну, фактично перетворилася на соціал-демократичну партію. Ортодоксальна частина комуністів-традиціоналістів утворила "Партію комуністичного перетворення" (лідер Ф. Вертинотті). Багато хто в Італії вважав, що партій но-політична криза першої половини 90-х років назрівала роками і її причини коренилися у піввіковому правлінні ХДП. Така ситуація певною мірою створювалася штучно, з метою недопущення до влади комуністів. Унаслідок цього в дію вступила формула: влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно. Декотрі аналітики вважали причиною усіх бід застарілість конституції 1948 p., особливо виборчої системи. 18 квітня 1993 р. в Італії відбувся референдум, який головним чином стосувався виборчої реформи, особливо порядку виборів до сенату. Італійський сенат налічує 315 народних обранців. 238 з них обиралися за мажоритарною системою кваліфікованою більшістю (не менше 65 % голосів виборців). Оскільки здобути 65 % голосів за великої розпорошеності політичних сил в Італії практично неможливо, в дію вступала пропорціональна система, інакше кажучи, партії ділили між собою місця в сенаті залежно від кількості відсотків голосів, здобутих на виборах. Це призводило до всіляких зловживань, насамперед корупції. Після референдуму ці 238 сенаторів стали обиратися за мажоритарною системою, але за відносною більшістю голосів. А це означало ослаблення ваги і ролі партій у законодавчих органах і в цілому в державних структурах. Італійці висловилися також за відміну державного фінансування партій. Референдумом, по суті, закладався новий механізм державної влади. Крах партійно-політичної системи другої половини 40-х — початку 90-х років і виборча реформа 1993 р. означали кінець режиму, що склався після Другої світової війни, кінець Першої республіки. Італія перейшла до Другої республіки, контури якої й досі чітко не визначилися. Одне є незаперечним — вирішальний вплив на цей процес мав крах комунізму в Східній Європі та зникнення його загрози у самій Італії. Разом з тим анти комунізм, на дивіденди від якого панувала ХДП, перестав бути знаряддям боротьби за владу. І комуністи, і неофашисти змістилися до центру, стали поміркованими. А сам партійно-політичний спектр значною мірою втратив колишню полярність флангів. Незаперечним є також і той факт, що на процес краху партійно-політичної системи певною мірою вплинула трансформація значної частини найманої робочої сили в самодіяльну групу — в дрібну буржуазію. За таких умов зазнала змін політична культура італійців. Італія здійснила перехід від однієї форми демократії до іншої. Від демократії як засобу оборони від тоталітаризму до демократії як форми упевненості в слушності суспільного вибору. Украй скомпрометований і погрузлий в корупції парламент у січні 1994 р. був розпущений. На березневих виборах суперничали між собою незвичні для пересічного італійця сили: "Альянс прогресивних сил", в якому скооперувалися ліві демократи Акілле Оккетто, залишки соціалістів та ностальгічні сталіністи й марксисти-ленінці з Партії комуністичного перетворення, а також ліберали з Демократичного союзу, і права коаліція "Полюс свободи", куди увійшли асоціація "Форца, Італія", автономістська "Ліга Півночі", на чолі з Умберто Боссі, котра виникла ще в 1982 р. як захисник інтересів промислової Півночі, і Національний альянс, утворений на базі неофашистської партії "Італійський соціальний рух". Лідер "Полюса свободи", великий підприємець і телевізійний магнат Сільвіо Берлусконі (контролює 90 % італійського телебачення), після перемоги "прогресистів" на виборах до місцевих органів самоуправління залякував італійців лівою небезпекою, безробітним обіцяв роботу, пенсіонерам — збільшення пенсій, підприємцям — обмеження державного втручання в економіку, а всім разом — зниження податків. Популістські гасла Сільвіо Берлусконі реально поєдналися з поширенням серед італійців думки, що вивести країну з кризи і покінчити з безладдям та корупцією може тільки сильна рука. Тим більше що численні мас-медіа творили образ Берлусконі як "доброго Чаушеску". Перемогу, як і слід було очікувати, здобула права коаліція Сільвіо Берлусконі, який сформував уряд після березневих виборів 1994 р. Уперше за післявоєнну історію демохристияни, бодай і в нових шатах, не потрапили на владний Олімп. Не було там і соціал-демократів. Однак і "Полюс свободи" не став тим монолітом, котрий може тривалий час утримувати владу в своїх руках. Надто вже великими були розбіжності в поглядах лідера "Ліги Півночі" Умберто Боссі і лідера неофашистів Джанфранко Фіні. Уже восени 1994 р. з'явилися перші ознаки нової урядової кризи. Тим більше що сам прем'єр як підприємець опинився у важкому фінансовому становищі. 22 грудня, звинувачений вдаванні хабарів офіцерам податкової поліції, Сільвіо Берлусконі змушений був подати у відставку. Після тривалих переговорів та консультацій президент Італії Оскар Луїджі Скальфаро 13 січня 1995 р. доручив формування 54-го післявоєнного уряду Ламберто Діні — відомому банкірові, економістові та міністрові фінансів в уряді Берлусконі. Уперше в повоєнній історії Італії уряд був сформований не на партійній основі, а з технократів — професіоналів-спеціалістів. Це свідчило, що глибока криза всієї партійно-політичної системи в Італії триває. На виборах у квітні 1996 р. перемогу здобула коаліція лівих сил під назвою "Олива", яку очолював лівий демохристиянин відомий економіст Романо Проді. "Олива" увібрала в себе 13 партій і рухів. Провідну роль у коаліції відігравали комуністи і ліві демохристияни. їхня виборча програма була наповнена спокусливими обіцянками стабілізувати ліру, зменшити соціальну напруженість, увійти в зону євро тощо. Слід віддати належне новому урядові. За 2,5 року правління йому вдалося стримати інфляцію і вписатися в параметр вимог ЄС щодо переходу на євро. Але навіть за таких відчутних успіхів коаліція лівих сил виявилася надто крихким об'єднанням далеко не одновекторних сил. Один із учасників коаліції "Олива" — Партія комуністичного перетворення, — домагаючись введення представників неокомуністів до складу уряду, проголосувала проти проекту нового фінансового закону, внаслідок чого кабінет Проді впав. Новий уряд у жовтні 1998 р. сформував колишній комуніст Массимо Д'Алема, котрий незадовго до цих подій разом зі своєю партією перейшов на соціал-демократичну платформу. Він став 56-м повоєнним прем'єр-міністром Італії. Лідер лівих демократів заявив, що у бюджетній політиці уряду особлива увага приділятиметься соціальному аспектові. Проте і цей уряд недовго перебував при владі. На муніципальних виборах 16 квітня 2000 р. перемогу здобули правоцентриста Сільвіо Берлусконі та Умберто Боссі, що невдовзі спричинило відставку уряду Д'Алема. 28 квітня 2000 р. за дорученням президента К. Чампі 57-й післявоєнний уряд Італії сформував безпартійний Джуліано Амато. Однак уже в травні 2001 p., після нової перемоги правої коаліції на парламентських виборах, посаду прем'єр-міністра обійняв С. Берлусконі. Він — виразник інтересів тієї частини італійського капіталу, яка сповідує економічний плюралізм: менше держави і якомога більше свободи для бізнесу. Демографічні проблеми Італії Одна з болючих соціальних проблем Італії, що аж ніяк не узгоджується з католицизмом, який сповідує 98 % населення країни, — це низький показник народжуваності. Так, у 1990—1997 pp. приріст населення становив 0,5 млн. чол. На одну сім'ю припадало 1,2 дитини. А в 1950 р. цей показник дорівнював 2,1 на сім'ю. Співвідношення між молодими і людьми похилого віку — 3:1. Якщо нинішня тенденція збережеться, то у 2010 р. Італія стане першою великою країною, де кількість жителів віком за 60 років перевищить кількість тих, кому не виповнилося 18 років Як одну з причин спеціалісти називають фізіологічні зміни в організмі середньостатистичного італійця. Проте самі італійці вважають, що причина криється в небажанні держави приділити належну увагу вирішенню демографічної проблеми. Італійська родина отримувала лише 8,5 долара щомісячної допомоги на першу дитину. Особливості економічного розвитку Італії у 90-ті роки XX — на початку XXI ст. У 90-х роках Італія переживала етап глибоких структурних перетворень. Безробіття сягнуло 12 %, з них 4/5 — структурне безробіття. Характерною прикметою господарства країни є потужний кооперативний сектор. Відбувається процес послаблення надмірного державного регулювання економіки. Один із важливих аспектів цього процесу — приватизація. У 1998 р. повної або часткової приватизації зазнали більше як 300 великих підприємств державного сектору, у тому числі "Телеком", енергетичні групи ЕНІ та ЕНЕЛ, три провідні банки (Сан Паоло ді Торіно, "ІМІ", "Банка ді Рома"), а також друга за величиною страхова компанія "ІНА". Мета приватизації — створити сприятливіші умови для італійської економіки за межами ЄС. Крах комунізму й перетворення державної власності на ринкову на Сході Європи також певною мірою сприяли змінам у господарському секторі Італії. За рахунок приватизації значно поповнився бюджет (1992—1995 pp. — 35 трлн лір, а в 1997 р. — 22 трлн лір). Уже в 1998 р. було досягнуто необхідного за нормою бюджетного дефіциту для вступу до Валютного союзу (не більше 3 %). Проблемою для Італії залишається промислова відсталість Півдня, де безробіттям охоплено понад 20 % дієздатних громадян. У цілому ж економіка Італії в другій половині 90-х років розвивалася стабільно. Особливо її північні райони, що переживали справжній економічний бум. Тон задавали дрібні Й середні виробники. Із 60 млн. населення 5 млн. становили підприємці. Це більше ніж у будь-якій іншій європейській країні. У 1997 р. ВВП Італії сягнув 1,1 трлн дол. — 3,2 % світового ВВП. Разом з тим, з початку XXI ст. спостерігався спад ділової активності. Знизилися темпи зростання ВВП. У 2001 р. цей показник не перевищував 1,8 %, а промислове виробництво порівняно з 2000 р. скоротилося на 1,2 %. Дедалі більше давала знати про себе наявність великого відсталого сектору в економіці. Італія виробляє першокласну продукцію "другого сорту" (взуття, одяг, автомобілі), тобто продукцію не найновіших галузей. Демократична Італія — країна високорозвинута, з досить високим рівнем життя за європейськими стандартами. Незважаючи на певні коливання, економіка розвивається стабільно, без потрясінь. Так, середньорічні темпи приросту в 1976—1987 pp. становили 3 %. Характерним для сучасної Італії є процес розширення власності, становлення оптимальних форм організації виробничої діяльності. Італія займає перше місце в Західній Європі за кількістю осіб, зайнятих у кооперативному русі. У кооперативах задіяно 10 млн. чол., а це більше половини зайнятого населення. У міжнародному плані Італія — член "сімки", ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та багатьох інших європейських і світових організацій. Італія після подій 1989—1991 pp. була однією з перших великих країн світу, що надали найрізноманітнішу, насамперед фінансову, підтримку країнам Східної Європи, які звільнилися від комуністичного тоталітаризму. 28 грудня 1991 р. Італія визнала незалежну Україну. Під час візиту президента України Л. Д. Кучми до Рима (травень 1995 р.) між Італією і Україною було підписано Договір про дружбу та співробітництво. У 1995 р. Італія вийшла на друге місце серед торгових партнерів України з числа країн Західної Європи. На 1 липня 1996 р. в Україні зареєстровано 134 СП з італійськими партнерами. Чимало українських підприємств, особливо легкої промисловості, виконують замовлення італійських фірм, працюючи на давальницькій сировині. 26—28 листопада 2002 р. на запрошення президента К. Чампі відбувся ще один візит президента України Л.Кучми до Італійської Республіки. У центрі переговорів з керівниками країни, зокрема прем'єр-міністром С. Берлусконі, були проблеми економічного співробітництва між обома країнами, співробітництва України з ЄС, проблема реалізації п'ятого Європейського транспортного коридору та ін. Література 1. Комолова И. П. Новейшая история Италии. Москва, 1970. 2. Любим В. Итальянская партийно-политическая система в 90-е годы (Переход от Первой ко Второй республике) // МЭМО. 1998. № 3. 3. Маджистер Сандро. Политика Ватикана и Италия. 1943-1978. Москва, 1982. 4. Селігей П. Президент по-італійськи // Президент. 2000. Січень, лютий, березень.
1 2 3 4 5 Категория: Всесвітня історія \| Добавил: DEN-SHP (12.05.2012)
Просмотров: 5026 \| Рейтинг: 0.0/0